«До школи дев’ять кілометрів пішки ходила, а таки мрію здійснила»

77-річна Катерина Сивуха з Козельця майже 60 років працює медичною сестрою у місцевій районній лікарні. Спочатку — у хірургії, а потім майже півстоліття — анестезисткою.

На роботі рятувалася від туги після смерті чоловіка. І на відпочинок не збирається. Бо має сили, натхнення і вміння. А стати медиком — то була її найбільша мрія.


Катерина Сивуха

«Заснула серед дороги. Аби собака не збудив, замерзла»

— Родом з Пилятину Козелецького району, — розповідає про себе Катерина Аврамівна. — Закінчила там семирічку. А потім ще три роки у Ставиське за дев’ять кілометрів пішки ходила. Який у ті роки транспорт? Ні велосипеда, ні автобуса. О п’ятій ранку у школу йшли, о п’ятій вечора повертались. Ходили разом, гуськом. Снігу як насипле. Старші хлопці попереду брели. А ми, менші, як козенята по їх слідах стрибали.

І жодного разу за три роки не запізнилась, жодного дня не пропустила. Мріяла вступити до медінституту.

Проте грошей не було. У мами нас троє. Сама піднімала. Батько загинув на фронті. Це потім вже дійшло, що я могла удень вчитися, а увечері підробляти у лікарні. А тоді пішла в Ніжинське медичне училище.

І в училище непроста дорога була. Йшла до Козар. Це п’ять кілометрів. А потім на Носівку. Як попутка була, зупиняла. А як ні, то пішки. Більше 20 кілометрів йшла. Звідти вже електричкою до Ніжина. І назад так само. Якщо о п’ятій вечора приїздила у Носівку, вдома була о 12 ночі.

— Дорогою перепочивали?

— Всяк бувало. Якось присіла на пеньку і задрімала. Чую, хтось по щоці лискає. Відкрила очі: собака. Аби не збудила мене, замерзла б.

Але їздила щотижня. Так мені до мами хотілось.

Вихідний тоді тільки один був — у неділю. То бувало й таке, що о 12 ночі приїду, а о шостій ранку брат везе людей у Носівку, і я з ними. Тільки й того, що переночую та хліба з дому візьму. Ох і смачний був. А що ще везти? У колгоспі грошей мамі не давали. Тільки трудодні писали.

Після закінчення мене, як комсорга групи, без запитань записали на цілину. Приїжджаю додому, а мама після такої звістки знепритомніла. Брата на Донбас прямо з поля забрали, мати за машиною бігла з куфайкою і хлібом, не зупинились. Сестра заміж вийшла. Ще й мене забирають. «Я ж тебе маленькою в 1942 році не покинула у лісі. А ти мене кидаєш».

Я тоді прийшла до директора і нашу розмову переповіла. Він помовчав і каже: «Маму треба пожаліти». Переписав мене у Козельці працювати.

Ще два тижні день у день з Пилятина на Козелець ходила, щоб до головного лікаря на прийом потрапити. Через поле це 18 кілометрів. Переночувати було ніде. Тож побуду у лікарні — і додому. Далеко, та я вже звикла.

«Десять років без лікаря анестезію давали»

— Готую всі медикаменти для наркозу, апаратуру. Слідкую за станом пацієнта. Міряю тиск, вводжу ліки. За тим, як відходить від наркозу, слідкую. До того моменту, як уже в палату передавати, — розповідає про свої обов’язки Катерина Аврамівна. — Десять років у нас не було лікаря-анестезиста, то ми з колегою-медсестрою самі робили наркоз. Масковий: ефір і наркотан.

Самі навіть кисневі балони носили. Поки ми з санітаркою пальці не попробивали. А тоді я пішла до начмеда Миколи Романюка. Він до нас у лікарню хлопцем прийшов. А потім головним лікарем в обласній лікарні працював. І попросила: у нас стільки чоловіків у хозчастині, а ми, жінки, балони носимо. Пожалів нас.

— Не хочете на пенсію? Кажуть, треба давати дорогу молодим.

— А хто працюватиме? У нас операційна медсестра ще на рік старша за мене.

«Заміж — через два тижні після знайомства»

— Двадцять років, як нема мого Миколи. Помер у 61. На шість років старший за мене. Будівельник. Познайомились на весіллі. За два тижні і пропозицію зробив. Заміж особливо не хотіла, але треба було. Уже ж 19, — згадує Катерина. — Хазяїном був. Двоє синів у нас. Старший працює лікарем-невропатологом у Харківській області. Таки свою мрію здійснила. Менший — охоронником у Києві. Хоч за освітою ветеринар, та інвалід по зору, тому за спеціальністю не влаштувався.

Онука Аня теж медик. Вивчила її. Моя радість. Фармацевтом працює. У старшого син у Харкові програміст. А донька уже чотири роки в Еміратах. Увесь світ об’їздила. Я все дивуюсь: ну в кого вона вдалась. Син каже: у тебе ж.

Я свого часу теж де тільки не побувала. Картоплею їздила торгувати і в Москву, і на Донбас, і у Гомель. Не пустив лише покійний чоловік на Архангельськ. Сказав: «Як умру, переступиш і поїдеш. Ще тиждень без тебе витримаю, а місяць ніяк». Як перший раз їхала торгувати, то ні він, ні мати і проводити не вийшли. Проти були. Картоплю з молодшим сином набирали. Люди тиждень сидять. А я за три дні розпродалась. Пустила на 10 копійок дешевше. У мене одразу й забрали.

У Києві торгувала. Оце тільки два роки як не їжджу.

Хату оцю удвох будували. Він — за головного. Я — у підсобниках. Самі і під фундамент копали. На всьому економили. Усе — в стройку. Нікого не наймали.

А ще на роботі Катерина Сивуха потоваришувала з улюбленою газетою «Вісник Ч».

— Хтось з колег приніс. Я взяла почитати. З того часу і виписую. Більше 15 років. Та в акції «Смикни удачу за хвіст!» жодного разу участі не брала. А це жартома вирішила надіслати квитанцію.

Мені лікар наш Петро Шаманський ксерокопію робив. Ще сумнівався: «Ви вірите?» Вірю. Чого б і мені не виграти?

і стала першою переможницею акції «Смикни удачу за хвіст!» у першому півріччі 2020 року.

У подарунок від «Вісника» Катерина Аврамівна отримує теплий плед, щоб зігріватися холодними зимовими вечорами. І про «Вісник Ч» згадувати.

Зігріє «Вісник» і другого призера — Тетяну Кузьменко з Красилівки Бахмацького району. У подарунок Тетяна Яківна отримує ковдру. Просимо при нагоді завітати до редакції чи попросити забрати ваш приз родичів чи знайомих.

А наша акція «Смикни удачу за хвіст!» тільки починається.

У нинішньому розіграші беруть участь усі, хто передплатить «Вісник Ч» на 2020 рік. На цілий чи півріччя — з січня по червень включно. Нагадаємо, що річні абонементи, які ви надішлете до редакції, автоматично гратимуть і у другому півріччі.

Ваші листи з квитанціями ми чекаємо за адресою: 14000, Чернігів, вулиця Преображенська, 12, «Вісник Ч». Обов’язково вказуйте свої контактні телефони. Так ми зможемо швидше знайти вас у разі перемоги.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №44 (1746), 31 жовтня 2019 року Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Джерело статті: “https://pro.cn.ua/ua/press/123695” Об этом сообщает vestochka.in.ua со ссылкой на СМИ.

ТОП новости

Вход

Меню пользователя